Інтернет-газета ДРОГОБИЦЬКЕ ЗЕМЛЯЦТВО

17 06 11 Дрогобицькі новини

Новини



Нова книга Романа Соловчука

У дрогобицькій видавничій фірмі "Відродження" побачила світ нова книжка письменника і журналіста Романа Соловчука "Краяни" (нариси). Автор подає на суд читача своєрідні літературні портрети відомих людей Борислава і бойківського підгір'я, які по-різному засвітили зорю свого таланту, краян і краянок непересічної долі.

 Нариси і публіцистика, друковані раніше в міській газеті «Нафтовик Борислава», є частинкою минулого та сьогодення, карбованих в іменах. Вони стануть у пригоді всім, кого цікавить історія і сучасність рідного краю.

Один з нарисів пропонуємо вашій увазі.

 

Відлуння вічності на вівтарі Господнім

До Борислава молодий священик Ромам Василів прибув у віці Ісуса Христа. Й одразу викликав симпатії пастви, спраглої до слова Господнього. Після багатьох десятків років тотального атеїзму відчинилися двері храмів, ще не облаштованих, нерідко занедбаних. Саме тоді багато люду, особливо молоді, вперше в житті переступало церковний поріг.

Прихожани милували­ся й міцною козацькою чи то опришківською поставою молодого пароха із добрим, відвер­тим обличчям та всепроникаючими очима. Навіть його жести підтверджували, щодо новостворепої парафії прибув енергійний, дещо запальний священик.

Згадаймо кожен, хто пам'ятає, той рік — тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятий. Для свідомої частини українського люду - розпал «оксамитової» революції: відбувалося національне й духовне відродження. Церковна громада, до якої промовляв Роман Василів, саме тоді мала зробити вибір: яким бути храмові?

Пастир, вірний традиції предків, вирішив гак: храм мас стати греко-католицьким, яким був одразу ж по минулій війні. Не обійшлося без колізій, але тут настоятелю довелося проявити рішучість в утвердженні вибору.

 

До храму святої Анни, аби послухати молодого проповідника

слова Божого, потоками пливли люди. Захоплено й замилувано слухали його проповіді. Крутими дерев'яними сходами неквап­ливо виходив до церковної казальниці, окидав поглядом паству і, як добрий сівач, починав сіяти. Він таки направду уподібнював­ся до сіяча, бо виважував кожне слово, аби воно мало вагу добі­рної зернини. І щоб кожна ота зернина падала на добрий грунт — у самісіньку душу. Слово оте йшло від серця до серця, спонукало замислюватися над життям-бутгям, закликало кожного шукати дорогу до Господа, до спасіння. Й не одному отворило очі...

Людей просто вражали його природній розум, уміння не просто виголошувати казання, а доносити істину. Та мало хто знав, що за тодішніми мірками ще такий молодий отець Роман пройшов велику духовну школу. Й у сім'ї, й у семінарії та духовній академії. То ж до Борислава прийшов не простим парохом — із титулом- кандидата святого богослов'я.

Народився й виріс у селі Лисовичі біля міста Моршина на Львівщині. Тут жили діди і прадіди, хіба що мати походила із самих Лисович, а батько із Бані-Лисовицької.

У родині Василівих панував один Закон — Божий. Усе сімей­ство було релігійним. Господні Заповіді від покоління до поко­ління тут передавали, як найвищий духовний спадок. Це не фанатизм, а велика потреба спраглої до Господньої молит­ви душі.                                                      і

Отець Роман не раз тепло згадує неньку і той день, коли його зі ще меншим братиком вона уперше привела за руку до храму Божого. Прийшли два маленькі русявенькі хлоп'ята із короткими чубчиками. Мама каже: «Клякайте молитися, синочки!». Обидва уклякли на коліна і стали відмовляти молитви, що їх ще змалечку навчали батьки. Як і вдома, вони молилися голосно, виразно було чути кожне слово. Дорослі прихожани переглядалися: «Ви подивіться! Діти, ще зовсім малі, а як вони вміють молитися! Навіть старші так не потрафлять».

Отак щонеділі ходили до храму - всією родиною. Але не тільки обставина, що виріс майбутній священик Роман Василів у такій віруючій сім'ї, стала вирішальною в його майбутньому виборі.

Й донині із голови в нього не виходить образ близької родички, яка десь у середині шістдесятих повернулася з далекої Воркути. Вона першої ж таки днини не просто обійшла село. Тітка на колінах проповзла від хреста до хреста, які дивом уцілі­ли від рук цинічних вандалів, і молилася. На неї багато хто дивився, як на людину із помутнілим розумом. А як усе те могла пояснити односельцям? Що таким чином дякує Господові? Бо через стільки літ поневірянь повернулася додому. Господь Бог уберіг її, прихистив, навіть на далекому засланні опікувався нею. А чоловік її загинув у боях із енкаведистами. Два сини так само впали від куль московських карателів. Живим зостався хіба один син, якого взяли на війну в червону армію. Про все це не говоритимеш кожному стрічному.

Та чи могли її зрозуміти, збагнути біль душі ті, хто не знав, що таке тайга або тундра, або що то означає робити під конвоєм на лісопильні, прокладати колію у вічній мерзлоті... Багато з цих людей, до яких вона прибула, уже погубило християнські цінності, любов до Бога, бо ціле покоління виросло в безбожництві, їм бувало байдуже навіть тоді, коли розбирали храм і з того дерева будували «чайну».

Проходили роки. Роман Василів часто повертався до того випадку, що буквально перекинув душу. У хлопчини, який зро­став у тій епосі, але дотримував Божих Законів, спочатку визрі­вала мрія стати вчителем. Учився він у школі відмінно, а вибір його випав на Дрогобицьке музичне училище, клас трубних інстру­ментів. По закінченні музучилища досить короткий час працю­вав у Бродівській дитячій музичній школі викладачем. Тоді вже визрівала думка стати священиком. Але спочатку мусив відслу­жити в армії, бо йому не дали б спокою. Зрештою, священик — це аж ніяк не професія, а стан душі. Цю істину він збагнув ще у молоді роки. Так розуміє своє покликання, але значно глиб­ше, й тепер, через чверть століття священства.

То сьогодні дуже престижно бути священиком. А в той час люди, які ставали на духовну стезю, відчували утиски і цькуван­ня з усіх боків. Обрати дорогу релігійного проповідника в «епоху тотального атеїзму» означало мати велику силу мужності.

Мужності в Романа Василіва вистачало. Ще 1977 року став семінаристом Ленінградської духовної семінарії. Тоді він не раз звіряв свої життєві кроки із життям Ісуса, який тільки після тридцяти літ пішов проповідувати. А доти був столярем, і то досить таки кваліфікованим, майстровитим.

Молодий семінарист ще відтоді збагнув: він покликаний, він мусить стати добрим фахівцем ниви духовної. Але знати про Спасителя — то ще надто мало. Вірити в Нього і сповідувати Його науку, сіяти золоті зернини віри в Господа — осьде найго­ловніша істина, ось де глибокий сенс життя справжнього пастиря. Для Романа Василіва настала нова реальність. Він усе більше усвідомлював, яка ж то велика вага слова, а надто — Слова Божого. Бо, як гласить Євангеліє від Іоана, «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово». У майбут­нього священика все більше викристалізовувалася внутрішня потреба досконало володіти словом. Бо воно може навіть пере- форматувати дійсність.

У семінарії молодому Василіву пощастило: учителя за фахом відразу прийняли на другий курс, екстерном він склав усі іспити за курс перший. Через три роки уже став слухачем духовної ака­демії в місті на Неві. Із головою поринув у велику Христову науку. Потрібно, як мовиться, до тонкощів знати і предмет хрис­тиянського віровчення, і найменші подробиці відправи святої літургії, багато інших нюансів пастирської справи. Бо свяще­ник — це і психолог, і лікар людських душ. Духовна академія — то як стаціонарне навчання у медичному інституті, де досконало вивчають свій головний предмет спеціалісти вузького профілю.

Скільки житиме — пам'ятатиме свою першу проповідь. Казання мав говорити не перед різновіковою паствою, а перед такими ж самими, як і він, семінаристами. Це так непросто: перед тобою стоять майже готові до проповідницької роботи молоді люди, які не тільки слухають, а и критично оцінюють, на що ти здатен. І маєш їм по-своєму подати багатий матеріал із богослов'я. Аби не розгубитися, Р. Василів вивчив проповідь напам'ять, «зазубрив». І вийшло вдало.

На третьому курсі академії прийняв священство. То було пізньої осені, вдень християнського свята Архістратига Михаїла...

 Згодом повернувся для духовної праці в рідні краї - на навчання його рекомендував священик із Лисовичів. Отримав парафію у Фалиші, між містами Стриєм та Моршином. До парафії входили ще три села - Станків, Братківці, Слобідка, а з ними й хутір Пила. Непрості то „лісові" села: свого часу вони наміцно були пов'язані з українським національно- визвольним рухом. Багато молодих і красивих хлопців подалося в УПА вибо­рювати «волю і свободу українському народу».

Молодому парохові, у значній мірі, поталанило. Але був то ще досить-таки похмурий час, коли й далі одну за одною закривали церкви, перетворюючи їх на склади міндобрив і буді­вельних матеріалів. До початку горбачовської «перебудови» зали­шилося якихось два роки.

Церкву у Фалиші застав занедбаною, не було іконостасу й багато чого іншого не було, люди молилися мало не при порожніх стінах. Із приходом Р. Василіва цю головну церковну святиню виготовили у Львові. Але тодішня політична система породила цілу мережу «навуходоносорів» — якимсь чином про це пронюхали спецорганй, передали команду на пости ДАІ, якого дня іконостас мали перевозити. Транспорту­вали той незвичайний витвір, розібраний на художні деталі, у пасажирському автобусі. Напевно, таки Господь прихистив, що його не виявили. Автобус на пості ДАІ пропустили, а зупи­нили наступну вантажівку з кузовом.

— В этом направлении сегодня должны везти какой-то парастас,- розводив руками міліцейський чин, помахуючи палицею. На щастя, «стражі порядку» найважливіше проґавили. Іконостас, про який знало вузьке коло людей, привезли увечері, занесли до храму, при зачинених дверях змонтували, найближчої неділі освятили. Словом, поставили владу і паству перед фактом. Із чотирьох сіл і п'ятого хутора люд потроху став стікатися до церкви. І не лише старше покоління, а й молодь.

Добре, що війнули вітри оновлення. Оті зміни і привели молодого священика до міста нафтовиків. Власне, вже минуло двадцять літ  відтоді, як отець Роман у храмі святої Анни «на Водянці» провів свою першу святу літургію.

У Бориславі житія для молодого настоятеля храму аж ніяк не стало «тихою течією». І не могло бути — вершилися рево­люційні зміни не лише в суспільстві, а й у поглядах людей. Усе більше та більше прихожан напливало до цього святого місця.

На початках церкву святої Анни хіба умовно можна було назвати Божим Домом. Колишній польський костел, що по війні на дуже короткий час став і греко-католицьким храмом, невдовзі, після відомого «собору» сорок шостого року, підпорядкували Московській Православній Церкві. Згодом божницю закрили й перетворили на склад мінеральних добрив. Ще пізніше переоб­ладнали її під меблевий магазин, а далі — похоронне бюро... Не врятувала розписи на стінах обставина, що тут влаштували міський історико-краєзнавчий музей. У часи ідеологічної зашо- реності вони ніяк не вписувалися в мірки прокрустового ложа. Розписи із біблійними сюжетами, витвір мистецьких рук захля- пали жовтавою фарбою.

І усе оте «господарство» прийняв молодий, ще не вельми досвідчений, священик. Але що значать працелюбні руки, багата людська уява, а найголовніше — прагнення навернутися до Гос­пода! Отак поволі в духовного настоятеля багатотисячної пара­фіяльної громади, найбільшої в Бориславі, проявився ще й орга­нізаторський хист. І не лише в ремонті храму, а й у будівництві нових культових споруд. Він практично набув ще одну профе­сію — виконроба. Це під його мало не повсякденною опікою в оті перші роки храм так реставрували, що став окрасою серед інших церков у місті нафтовиків. За останні роки на вулиці Коваліва коштами пастви і при її підтримці поволі зводиться догори ще одна нова споруда, яка вже засяяла золотим куполом. Тут спочатку буде богослужбова каплиця. А з часом, коли поруч виросте ще один храм, у цьому приміщенні діятиме церковна школа для дітей та молоді всього міста.

У кожного священика радість і щастя, скорбота і смуток нерідко йдуть поруч. Щонеділі в настоятеля храму святої Анни три святі літургії, ще й вечірня служба, повсякдень вранішні богослужіння, а на додаток - весілля, хрестини, похорони, освячення новобудов, участь у громадських заходах... А ще ж - обов'язки декана Бориславського деканату УГКЦ (його очолює понад десяток літ), до якого входять десять храмів Борислава, Східниці, довколишніх сіл — Попелів, Дережич, Монастиря.

Попри все те, отця Романа Василіва не затягла буденність, ота сіра «суєта суєт», яка так заважає людям кожної творчої професії. А що добрий духівник — людина творча, підтвердив своєю великою теологічною працею отець-доктор. Поміж непрості священичі будні викроював часинку, аби досконало оволодіти не лише живим проповідуваним словом, а й словом написаним, друкованим.

Міцною опорою в новій іпостасі теолога-дослідника стала його дружина, їмость Марія, яка тримає три кути не тільки в новозбу- дованій оселі-плебанії, а й у храмі Господнім. При вирішенні дрібних господарських справ допомагає, бере частину «суєти суєт» на свої жіночі плечі. Така вже доля дружин українських свяще­ників. Багато робить і отець Петро Підлубний, який наслідує духовного наставника. У всіх починаннях свого душпастиря підтримує і церковний актив. Власне, це і створило для настояте­ля храму сприятливі умови для заглиблення в церковну науку.

До слова, ще 1984 року досить таки молодий Р. Василів захистив дисертацію кандидата богослов'я в Ленінграді, тема «Книга пророка Авакума». У духовній академії опанував грецьку, латинську, давньоєврейську мови і таким чином мав можливість працювати із першоджерелами.

Вже в Бориславі визрів план написати й захистити докторсь­ку дисертацію. Тему обрав досить таки актуальну, як для нашого часу,— «Концепція Церкви київського митрополита Петра Могили». Саме цей великий український церковний діяч не тільки міркував, а й проповідував, як об'єднати розрізнені християнські церкви. Незадовго перед цим, 1996 року, відбулася канонізація київського митрополита Петра Могили. Усі гілки православ'я в Україні визнали його святим.

Проект церковного реформатора щодо об'єднання українських Церков особливо актуальний у наш час. Це й висвітлено у докторській дисертації, яку отець Р. Василів блискуче захистив 1999 року в Люблінському католицькому університеті (Польща). Невдовзі у тому ж Любліні його інавґурували як доктора святого богослов'я, вручили докторську мантію й шапку, а також докторський перстень.

Після того одна за одною стали виходити його книги. «Концепція церкви у Київського митрополита Петра Могили» (тема докторської дисертації) — то була перша ластівка.

Друга — книга церковних проповідей «Світло від вівтаря Господнього».

Багато прихожан храму святої Анни, та й із інших парафій, поспішає сюди щонеділі не тільки помолитися, поклонитися Богові, а й почути живе, небайдуже, пристрасне, переконливе, образне, відсіяне до зернини, слово отця- доктора.

До створення цієї збірки отця Романа надихнула їмость Марія. Якось вона висловила думку: «А що, якби кожну проповідь записати на диктофон, опрацювати, впорядкувати. Ото була б річ!».

Отак і почалася надзвичайно цікава робота. За два роки спільної праці книга проповідей отця-доктора побачила світ. «Світло від вівтаря Господнього» швидко розійшлося поміж священиків, головним чином Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей

Має цю збірку проповідей і місцевий парох УГКЦ у моєму рідному селі Голоскові на Івано-Франківщині. Якось поділився він зі мною думкою, що книга для нього стала настільною. А я подумав, що вона мала б стати настільною для кожного свідомого християнина.

Третю книгу Р. Василів побудував на основі своєї кандидатської дисертації, вдосконалив, «українізував», а назву зоставив первин­ну - «Книга пророка Авакума». Автор серйозно зайнявся дуже потрібною справою: порівняв давніші українські переклади Свя­того Письма Івана Огієнка, Івана Нечуй-Левицького та Івана Пулюя й сьогоднішній — Рафаїла Турконяка. Дослідження отця- доктора могло б посприяти, стати базовою працею для майбут­нього нового перекладу Біблії.

Ще одну тему порушено у «Книзі пророка Авакума» — справедливості. У всіх суспільствах, ще від часів Старого Запові­ту й до сьогоднішнього дня, вона кульгає на обидві ноги. Ми самі приречені робити все для того, аби справедливість торжествувала. Але для цього маємо свято дотримувати прин­ципів християнської моралі.

Четверта книга — проповіді «Відлуння вічності» — продовжує тему «Світла від вівтаря Господнього». Вчитуючись у цю вагому працю, ми ще раз можемо переконатися, наскільки вміло отець- доктор Роман Василів використовує методи апостолів. Згадаймо, як Ісус Христос кожну проповідь розпочинав із притчі. Сьогоднішній проповідник живе у XXI сторіччі й, окрім притчі, вміло добирає цікаві факти із засобів масової інформації, із роз­маїтої, особливо історичної, літератури. Вони стають «розчинни­ками» для розвитку думки, аби прихожани сприймали кожну тезу його проповіді.

Недавно вийшла друком і п'ята книга - „Шлях у майбут­нє". В ній теж зібрано нові проповіді отця-доктора. Вона так само «приречена» на успіх не тільки серед осіб духовних, а й активних мислячих читачів.

Отут ми підійшли до теми, що хвилює кожного з нас: наші діти. Ще досить таки молодий син отця-доктора Романа Василіва Павло. Оте слухняне хлопченя, яке маленьким, п'ятирічним, приїхало до Борислава. Успішно закінчив сьому середню школу, а попри школу не пропустив жодної недільної відправи у храмі святої Анни.

Сьогодні йому нема ще й двадцяти семи. А скільки вдалося осягнути й досягти! Із благословення єпископа-ординарія Івано- Франківського Софрона Мудрого 2000 року Василів-син скеро­ваний у вищу митрополичу духовну семінарію у Вроцлаві (Республіка Польща). Тут блискуче захистив магістерську працю „Актуальність вчення про Пресвяту Євхаристію у творі Патріар­ха Йосипа Сліпого „Про святі тайни" ('De Sakramentis"). Вона й лягла в основу першої книги, що побачила світ улітку 2008 року, до 25-річчя ще такого юного богослова. А на початку 2009-го у Львівському видавництві „Місіонер" вийшла друга фундаментальна Павлова праця — „Перший Нікейський Собор". Обидві книги — обсягом 400 сторінок.

Навчаючись із 2005 року в Римському Григоріанському університеті, Павло Василів написав ще й ліцензіатську працю (кандидатську дисертацію) і захистив її. За той час набув вельми солідний багаж для науково-теологічної праці: сьогодні він знає десять іноземних мов. Окрім рідної, української, опану­вав польську, російську, англійську, італійську, французьку, іспанську, німецьку, латинську, старогрецьку, староєврейську.

Невдовзі після цьогорічного свята Стрітення Господнього Павло Василів відмінно захистив докторську дисертацію на тему «Гомоусіос» у Павла Флоренського: правда, як зворотня перспектива у філософії та тринітарному богослов'ї». Доповідь претендента на високий науковий ступінь у теології тривала 40 хвилин, а дискусія — близько двох годин. Слухачів із числа викладачів-теолоґів було близько ста, а опонентами — три профе­сори університету «Gregorianum». Під час дебатів Павло Василів цитував першоджерела мовою оригіналу — німецькою, російсь­кою, французькою, англійською і тут же перекладав їх італій­ською. Такого захисту, визнали навіть опоненти, в університеті не було багато років - настільки фахово підготувався наш талановитий краянин. За що й отримав найвищу оцінку — 10 балів. Молодому докторові теології запропонували кафедру у Григоріанському університеті. Фундаментальну працю, що ста­ла основою докторської дисертації, автор із часом планує пере­класти рідною мовою й так само видати як посібник для сту­дентів духовних семінарій, священиків, усіх, кого цікавить духовна література. Додамо до всього, що з 2007-го року Павло Василів — викладач Івано-Франківської теологічної академії.

Душа квітує за кожного нашого краянина, котрий підкорив якусь творчу вершину — літературну, науково-технічну чи духов­ну. Приємно, що в Бориславі сформувалися дві потужні постаті Василівих — батько й син. Романові Василіву випало пробивати­ся, мов травинка крізь асфальт, в умовах тоталітарної системи. Павлові Василіву пощастило навчатися в умовах незалежної Української держави. Але син уже пішов по великій духовній дорозі, що її вторував батько. Це добра українська традиція: примножувати досягнення батьків. Добра традиція й гордитися найбільшим скарбом, у який кожен свідомий українець вкладає своє свідоме життя. Той скарб — наші діти.

Нових книг, нових підкорених вершин обом Василівим: батькові й синові!

 

Трускавець святкує день міста

Святковою кавалькадою «Запрошуємо на свято!» у виконанні цирку «Каскад» трускавецького Народного дому розпочалися урочистості з нагоди Дня міста Трускавця.

Вже почали прибувати запрошені делегації із міст-побратимів. Однією з перших прибула делегація у складі чотирьох осіб з міста Слов’янська. Очікується приїзд польської делегації з міста Ліманова.

На місцевому стадіоні тривають футбольні матчі за участю трускавецького ФК «Трускавець» та снятинського ФК «Мрія».

Завтра, 19 червня, заходи розпочнуться о 10 годині відкриттям у музеї історії міста виставки ужиткового мистецтва «Золоті руки України». Далі упродовж дня на кількох відкритих сценах триватимуть концертні програми «Святкує Трускавець» за участю колективів школи мистецтв та Народного дому. Веселитиме публіку Левко Дурко.

У програмі свята показові виступи з рукопашного бою, відкриті турніри з тенісу, волейболу та шахмат.  

Офіційний прийом міського голови відбудеться у музеї народного художника України Михайла Біласа.

Урочиста частина свята чекає на гостей о 17.00.

Далі у програмі – вечірній концерт за участю джазового етно-гурту «Шоколад», рок-гурту «Fusion», гурту «Юркеш» та інших. Завершить свято феєрверк «Феєрія вогню».

 

У Дрогобичі відбулися урочистості з нагоди Дня медика

Сьогодні, 17 червня, у Львівському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича відбулися урочистості з нагоди Дня медика. Працівників охорони здоров’я привітав міський голова Олексій Радзієвський. У своєму виступі він, зокрема, зазначив, що рейтинг медичної галузі міста є досить високий, адже у ній  сконцентрований потужний елітарний та науковий потенціал. Зі слів міського голови,  медицина міста має вагомі перспективи, це, зокрема пріоритет розвитку сімейної медицини; завершення робіт з установлення магнітно-ядерного резонансу;  будівництво нового хірургічного корпусу у лікарняному містечку.     Олексій Радзієвський відзначив  таких знаних фахівців медичної сфери, як завідувач хірургічного відділення міської лікарні № 1 Богдан Миронович Красногурський, кандидат медичних наук, уролог міської лікарні № 1 Ігор Омелянович Вишневський, начмед Стебницької міської лікарні Михайло Григорович Петрик, начмед Дрогобицької міської поліклініки Лев Мирославович Наум’як, завідувач кардіологічного відділення міської лікарні № 1 Марія Михайлівна Тидаш, завідувач дитячим інфекційним відділенням Любов Богданівна Витрикуш.                                                                 

 Олексій Радзієвський побажав працівникам медичної галузі здоров’я та успіхів у роботі. Кращі працівники цієї сфери  отримали від міського голови грамоти та квіти.  Приємним подарунком у день професійного свята для послідовників Гіппократа став концерт, який підготував відділ культури та мистецтв виконавчого комітету Дрогобицької міської ради.       

Нагадаємо, у сфері охорони здоров’я Дрогобича та Стебника працює понад 2 тис. осіб.

  

У Трускавці застосують міні-котли від підводного флоту

Програми з енергозбереження тільки починають запроваджуватися в Україні, і Трускавець одним із перших виявляє активні кроки щодо їх застосування.

У рамках міської програми з енергозбереження, на яку з подачі міського голови орієнтоване міське комунальне господарство, у Трускавці відбулася презентація енергозберігаючих технологій від Південного технічного центру (ПТЦ).

 Трускавецькому споживачу тепла, усім охочим встановити автономне опалення, були представлені електродно-електричні міні-котли типу ЕВН.

На зустріч, окрім представників міської влади – секретаря  ради Петра Шумина та заступника міського голови Петра Нестерівського, прийшло чимало підприємців. Зокрема, запропонована технологія  зацікавила керівників міських ОСББ.

Особливістю міні-котла, найменшого за розмірами з тих, що виробляються в Україні, є його економічність, надійність та висока ефективність. Технологія малогабаритного котла, що була розроблена інженерами військово-промислового комплексу для потреб підводників, дозволяє більш доцільно використовувати електричну енергію. В котлі відсутній нагрівальний елемент, а нагрів теплоносія відбувається шляхом прямої передачі енергії електрики воді на молекулярному рівні, тому використання міні-котла не обмежується термінами. Також цей котел є вибухо- та пожежобезпечним, легко монтується, та, що найважливіше, спроможний вирішити питання автономного опалення та нагріву води. Спектр використання надзвичайно широкий: від опалення та нагріву води для окремих квартир – до забезпечення теплом великих, багатоквартирних будинків чи промислових об’єктів.

 

У Дрогобицькому районі головний лікар амбулаторії загальної практики сімейної медицини отримала подяку міністра

Сьогодні, 17 червня, голова Дрогобицької райдержадміністрації Михайло Сендак взяв участь в урочистих зборах з нагоди Дня медичного працівника та привітав медиків району з професійним святом.

Керівник району подякував медичним працівникам (а це – понад 700 осіб) за відповідальну високопрофесійну працю, наголосив, що сфера охорони здоров’я завжди буде мати допомогу та сприяння влади. Адже медицина району, на відміну від сусідів, до кінця року у повному обсязі забезпечена фінансуванням на заробітну плату, придбання першочергових ліків. У багатьох закладах проведено ремонтні роботи, придбане необхідне обладнання. В районі працюють висококваліфіковані фахівці. Тому, - запевнив Михайло Сендак,- райдержадміністрація у жодному разі не допустить будь-яких об’єднань, ліквідацій чи скорочень у медичній сфері району.

Голова райдержадміністрації Михайло Сендак, заступник голови районної ради Роман Урбан, головний лікар ДРТМО Валерій Паламарчук вручили грамоти кращим працівникам медичної галузі району. А головний лікар Винниківської лікарської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Валентина Дорошенко отримала подяку від міністра охорони здоров’я України Олександра Аніщенка.



Создан 20 июн 2011



  Комментарии       
Всего 3, последний 8 лет назад
Ігор з Грушевського 18 июн 2011 ответить
Вітаю з днем медика лікарів-моржів Дружиніну Тетяну, Кісіля Ярослава, Хім,яка Володимира та їхні родини. Бажаю Вам побільше пацієнтів з числа депутатів бізнесменів банкірів керівників міста та району.
Ірко з Під. 18 июн 2011 ответить
З днем медика вітаю одного з найкращих лікарів-травматологів-масажистів, котрий навіть заткнув за пояс свого вчителя Яшу Р.,Ярослава Пиля-ровериста, лижника, гирьовика і порядного засранця.
Ярослав з Млинок 19 июн 2011 ответить
Знаю Пиля, але він не є вже таким конченим засранцем. Його можна привітати з днем медика до котрого він не має жодного відношення.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
бесплатный счетчик