Інтернет-газета ДРОГОБИЦЬКЕ ЗЕМЛЯЦТВО

Страдницьке життя героїчної Вікторії Гавдяк-Чукли

Твої доньки, Україно!



Жіночі долі, які вони? Жінки не тільки продовжувачі роду й берегині домашнього вогнища, але й відважні борці, які своєю наполегливою працею та енергетикою вселяли віру в перемогу української національної ідеї. До таких й належала Вікторія Гавдяк (1906—1984).


Ця надзвичайна й вродлива жінка народилася 4 квітня 1906 року в Дрогобичі на вул.Стрийській у робітничій сім’ї. Її батько Василь Гавдяк працював на залізній дорозі, як тоді казали, «коліярем». За тодішніми мірками жили не бідно. Вікторія змалку виявила потяг до книжок, знань, співу, музики. У дитячих гуртах завжди була заводієм ігор, забав, різних витівок. До того ж, мала вроджене почуття любові до всього прекрасного, до мистецтва. Гарно співала, вишивала, любила квіти. Її улюбленицями були чорнобривці, нарциси, особливо своїм запахом п’янили душу флокси. Також вона відзначалася неабиякими організаторськими здібностями. Успішно закінчила школу імені Колонтай на Стрийському передмісті, народну гімназію та вчительський семінар святих сестер-василіянок. Навчаючись у семінарії, стала учасницею студентського хору та молодіжної організації «Пласт». Як здібна учениця, наділена від Бога ще й гарним голосом, скоро стала й учасницею хору «Дрогобицький Боян». Її молодша сестра Константина намагалася не відставати від неї, у всьому їй допомагала. Та скоро вона втратила свою найвідданішу подругу – на двадцятому році життя 31 грудня 1930 року, та померла. Та скоро на долю випали інші випробування.


У «Пласті» Вікторія скоро зарекомендувала себе з найкращого боку і почала в ньому обіймати чільні посади. Коли цю організацію польськими властями було заборонено, почалися масові арешти. 27 вересня 1930 року поліція провела масові арешти пластових діячів Дрогобича, Борислава, Тустанович. Близько 30 етапували до слідчої тюрми Самбора. У тому числі було заарештовано й Вікторію. Правда, їй у нічому не могли докорити, бо польський поліціянт, товариш її батька, попередив про арешт, тому вона встигла спалити документи та нелегальну пресу. Усіх арештантів – чоловіків «Пласту», провадили до Самбора етапом, а її везли на бричці, але в кайданках, що викликало у дрогобичан і селян, які вийшли на гостинець подивитися на тих злочинців, велике здивування. Найбільше не давали спокою запитання: чому вродлива й усміхнена дівчина в кайданках, за який злочин, що за честь – на бричці?! Для Дрогобича, краю, Самбора це була надзвичайна подія, яку не можна було пояснити здоровим глуздом.

Слідство тривало півтора року, двадцять підсудних отримали по три місяці тюрми, чотирнадцятеро – один місяць. Серед них і Вікторія. Правда, була звільнена через брак доказів. З-поміж засуджених – директор школи В.Кузьмович, інженери О.Левицький, І.Озаркевич, П.Веприк, М.Тураш, М.Смола.


Після звільненні з-під арешту «Пласт» перейшов до нелегальної діяльності. Вікторія надалі в ньому брала активну участь, водночас і в жіночій громаді Дрогобича, де співпрацює з такими відомими жінками, як Марія Дроздовська (сестра Соломії Крушельницької та дружина судді), Амалія Модрицька, сестра Амалії – Стефанія Левицька, Стефанія Терлецька (по чоловікові – Соневицька), С.Полянська та інші.


У 1938 році Вікторії вдалося влаштуватися вчителькою у селі Літині. Тут їй запав у серце директор школи, симпатичний, вихований, з гарними манерами та дуже інтелігентний Микола Чукла (1905-23.01.1982). Вродлива, акуратна, завжди зі смаком одягнена, з відкритим серцем та доброю душею вона приваблювала хлопців. Залицяльники біля неї завжди звивалися, але її серце не вдалося нікому завоювати. Аж нарешті в 1939 р. перевагу віддала народному вчителеві Миколі Чуклі, родом із села Модрич. У 1939 році відсвяткували весілля. Молоде подружжя жило в кімнаті при школі. У цьому селі народилися її троє дітей: син Орест, 1942 р.н., донька Роксоляна, 1948 р.н., первісток помер. Після війни вона працювала вчителькою української мови та літератури, а чоловік – далі директором.


1950 р. став переломним у її житті. У березні під час відзначення Шевченківського свята, яке вона з любов’ю підготувала, її арештували. Забрали просто зі шкільного свята та відвели до літинського гарнізону. Там місцеві стрибки на руки одягли Вікторії залізні пута із замками, якими стреножують коней на пасовиськах. Два замки наклали на руки, а третій примкнули до ноги. І так її пішки для постраху тих, хто це бачив, повели до районного центру Меденич. Таке видовище з кінськими ланцюгами для радянської влади було новим винаходом залякування. У Дрогобичі її судили за антирадянську діяльність і пропаганду та засудили до 25 років позбавлення волі. Перебувала на півночі в найжорстокіших таборах, брала активну участь у повстанні жінок у Норильську.


Вона пережила страхіття норильського повстання, що почалося у травні 1953 року. Тоді вона перебувала в 6-й жіночій зоні. Коли повстання було придушено, повстанців намагалися розділити та розпорошити по інших таборах. Група, яка налічувала близько двісті жінок, переважно галичанок, трималася купи, всі за одного! Тому їх перевели разом. Коли доставили у табір, де перед тим перебували японські полонені, їх вразила чистота, акуратно викладені камінням доріжки та зелені ялини. Перед тим вони бачили лише неозорі сніги тундри та лід. Від такого дива впали навколішки і вголос відмовили «Отче наш», а потім заспівали «Думи мої, думи мої…» Тараса Шевченка. Від такої несподіванки конвоїри заніміли. Що після того творилося, годі словами передати! Лунали грізні накази: «Встать!». Була й стрілянина у повітря. Знову бунт… Останнім місцем перебування на спецпоселенні був табір №3 у райцентрі Чунша п/я 815/2-040 Іркутської області.


Після смерті Сталіна, коли в таборах настали відлиги і дозволили листуватися, то листи засуджені не надсилали додому чоловікам, дітям, щоб не завдати їм неприємностей. Людям літнього віку було все одно. Переважно тому Вікторія Гавдяк-Чукла й надсилала листи Ірині Нагребецькій, що жила на вул.Радянській №46а. Тут, у Чунші, біля бараку вони завели перший квітник. Так з’явилися нарциси, чорнобривці та навіть флокси, які їй у кореневищі з українською землею у пакунку прислала мати. Коли перевірили надісланий дарунок, то дуже дивувалися тим дивним бандерівкам, що пересилають нікому не потрібну землю.


Додому повернулася у 1956 році, її доньці уже пішов дев’ятий рочок, а синові – п’ятнадцятий. Після звільнення довго не могла одержати вчительської роботи. Її далі переслідували, що впливало на сім’ю. Нарешті вдалося влаштуватися вчителькою молодших класів у Нагуєвичах, де працювала аж до виходу на пенсію.

Відійшла у вічність тихо, спокійно, на самого Святого Миколая, 19 грудня 1984 року. Того дня було холодно, сніжно, що нагадувало сибірську зиму. У труну під голову їй поклали букетик засушених чорнобривців, які вона так любила. Після її смерті трапилася ще одна подія – у хаті почалася пожежа. Вогонь випалив якраз те місце, де знаходилися бібліотека, сімейний архів, безліч фотографій та табірних листівок. Так пішла в небуття пам’ять історії.

 

Петро СОВ’ЯК



Создан 28 мар 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
бесплатный счетчик