Інтернет-газета ДРОГОБИЦЬКЕ ЗЕМЛЯЦТВО

ПРИСТРАСТІ НАВКОЛО АВСТРІЙСЬКОГО РИЦАРЯ У ДРОГОБИЧІ




На самому схилку «других совітів» місцева міськрайонна газета публікувала цікаві матеріали – розповіді корінного мешканця Дрогобича Івана Губицького (1901 р. н.) про рідне місто. На основі цих та деяких інших спогадів їх записувач, журналіст Роман Пастух, видав книжку «Вулицями старого Дрогобича» (підписано до друку 5. 08. 91). У ній читаємо: «Хід першої світової війни, особливо два останні її роки, засвідчував, що Австро-Угорська імперія йде до свого кінця. Але вона ще продовжувала існувати, всіляко намагаючись підтримувати в своїх нерідних «підданих» бойовий дух і віру в «найяснішого татуня» – цісаря. Певно, одним із таких намагань стало спорудження в Дрогобичі скульптури українського рицаря, відкритої 16 червня 1916 р. на честь першої річниці звільнення міста від російських військ. Скульптуру встановили перед сходами першого поверху ратуші… При відкритті скульптури відбулася «парада» за участю міських «вершків» – ксьондзів, фабрикантів, купців, лунали промови за зміцнення імперії, здоров’я цісаря. Охочим дозволялося забити в щит «зольніки» – золоті, срібні та залізні цвяхи, котрі спеціально продавали у склепі А. Туне навпроти. Зрозуміло, їх потім витягали. Рицар стійко витримував «натиск», а міська казна поповнювалася».

 

У вже незалежній Україні деяким «загорільцям» (по-теперішньому – палким ентузіастам) прийшла до голови ідея відновити рицаря. Вони з цього приводу зверталися до кожної нової міської влади, а та «вивчала питання», обіцяла «докласти максимум зусиль», і справа на тому закінчувалося. Так дійшло аж до нинішньої постмайданної влади. 25 березня ц. р. вона скликала спеціальну нараду: прихильників і супротивників порівну.

 

Позиція прихильників

 

Такий пам’ятник досі стоїть у Відні. Пам’ятник поєднає нас із Європою, об’єднає дрогобицьку громаду, тобто українців і неукраїнців. Він приваблюватиме туристів, які купуватимуть цвяхи і залишатимуть гроші для міського бюджету. Він буде символом лицарськості загалом, отже, символізуватиме і європейських рицарів, і українських козаків, січових стрільців, упівців, атовців.

 

Не можна бути такими, як та міщанка, що сказала: «Які пам’ятники! Спочатку дороги відремонтуйте». Очевидно, з цієї причини на нараді не було підтримано пропозиції провести опитування громади міста: що вона думає про пам’ятник рицареві.


Позиція супротивників


В Україні ніколи не було свого стану рицарів. Не було навіть своєї «кінної наволочі», яка у німців має назву Reitershunde, а в росіян – пси-рицарі. Отож австрійський рицар, попри те, що він встановлювався для збору коштів на доброчинні цілі, аж ніяк не український лицар, а символ чужого панування, звичайно, ліпшого, ніж російське чи польське, але чужого. Якщо дрогобичани шанують минуле свого міста і своїх попередників, то мають споруджувати пам’ятники не надуманим абстракціям, а конкретним особистостям, які прославили їхнє місто і їхній народ. Ідеться передусім про визначного діяча УВО і ОУН, заступника начальника Генштабу Карпатської Січі Зенона Коссака (1907 – 1939). Коли представник Німеччини сказав, що січовики мають капітулювати перед мадярами, той гордо зауважив: «В українській мові немає відповідника до слова «капітуляція». Оце справжній дрогобицький український лицар, а не виплід уяви імперських чиновників.

 

Подібне можна сказати і про знаменитого правника, просвітянина, віце-бурґомістра Дрогобича, президента УНР в екзилі Степана Витвицького. Саме такі люди роблять цікавим для туристів Дрогобич, засвідчують його українськість. «А де їм цьвоки забивати?». Можна і це по-розумному влаштувати: наприклад, створити велику стелу, чи горельєф, чи мозаїчне панно з зображеннями всіх визначних дрогобичан різного часу й етнічної належності, які залишили добрий слід в історії міста. А поруч встановити дерев’яний стовп чи дошку для забивання цвяхів. Так будуть реалізовані ідеї просвіти, пошани до минулого, єдності громади, а заодно туристичної промоції та фінансового інтересу. Слід не забути і про рицаря: в музеї «Дрогобиччина» неодмінно має бути його зменшене скульптурне зображення. Бо це теж елемент історії міста.

 

Наведені докази не переконали прихильників рицаря. Як і слова єдиного присутнього на нараді фахового історика з науковим ступенем та, попри молодість, вже немалим доробком у дослідженні дрогобицького минулого. Спираючись на архівні матеріали, науковець довів, що пам’ятник рицареві у Дрогобичі ліквідувала влада ЗУНР – саме як чужоімперський, а не національний, український. Дрогобич сім століть був руським (українським) містом тільки територіально. Але ж він завжди мав і українське обличчя! Тепер є можливість – і потреба – це показати.

 

Ніхто так не глухий, як той, хто не хоче чути. Коли учасники наради вислухали розумування високої посадової особи про вату в головах і зрозуміли, що це стосується саме тих, хто за пам’ятник З. Коссакові, а не рицареві, відбулося голосування. За рицаря – 11, приблизно стільки ж утрималися, і лише 1 (від «Просвіти») проголосував проти.

 

Нині, на щастя, живемо в демократичній країні. 


Демократія – це такий суспільний лад, коли тебе посилають до біса, а ти йдеш, куди хочеш


Отож забороняти спорудження пам’ятника рицареві не годиться. Якщо хочуть окремі дрогобичани мати пам’ятник австрійському рицареві, хай собі мають. Але хай спорудять його власним коштом, не забувши при цьому, що піших рицарів історія не знає. Слово «рицар» походить від німецького «Ritter», по-нашому «вершник». До того ж рицар із конем матимуть більше місця для забивання «цьвоків», на які дехто покладає великі надії.

 

А за бюджетні кошти належить будувати пам’ятники лише тим, хто на це заслужив. Гадаємо, що дрогобицька громада теж так думає. І скаже своє слово.


 Ярослав Радевич-Винницький.

 

                         ДЛЯ IA ZIK


 

Ярослав Радевич-Винницький народився 1941 р. у с. Корчин на Сколівщині. Закінчив із відзнакою Дрогобицький педагогічний інститут імені Івана Франка (1963), аспірантуру в Кримському педагогічному інституті (1970). Кандидат філологічних наук (1975).

Був деканом філологічного факультету Дрогобицького педагогічного інституту (1980 1996). Працював на викладацькій роботі у вищих школах Угорщини, Польщі, Німеччини. Нині доцент Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.


Активно займається громадсько-політичною діяльністю, політологією, публіцистикою. Фахівець із загального мовознавства, україністики, лінгводидактики. Автор понад 150 наукових (книжкових і журнальних), десятків публіцистичних і сотень газетних публікацій. Започаткував українську лінгвонаціологію як окрему комплексну полідисциплінарну науку про мовне буття української нації.


Праця Ярослава Радевича-Винницького «Мова і нація» (у співавторстві з Василем Іванишиним) витримала п'ять видань.

Лауреат Мііжнародної проемії ім. Івана Кошелівця (2006).

 

Відео з круглого стола з питання відновлення пам’ятника автрійському рицарю

 https://www.youtube.com/watch?v=lqlR49mtCPA

 




Обновлен 29 мар 2016. Создан 28 мар 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
бесплатный счетчик