Інтернет-газета ДРОГОБИЦЬКЕ ЗЕМЛЯЦТВО

«І де в світі тая сила, щоб в бігу його спинила»…

Відомому борцеві за українську справу Миронові Бучацькому минуло 80 років



Мирон Бучацький – яскравий виразник епохи революціонерів дев’яностих. У ньому й далі вирує революційний дух, незважаючи на те, що за спиною – вісімдесят. Народився 30 січня 1939 року в с.Свірж (Бібрреччина) саме в 20-ту річницю Героїв Крут. Коли йому було півтора місяця батько Володимир Бучацький, мамин брат Станіслав Мартинів та їхній побратим Петро Єдинак ходили на зустріч із Августином Волошиним у Карпатську Україну. В 1941 році польська жандармерія здала їх енкаведистам і в перший день війни «трійцю» заарештували на очах у людей у Свіржі біля церкви й наступного дня розстріляли. У його жилах тече шляхетна кров одного із найдавніших українських родів гербу «Абданк» (тяглість від 1260 р. до сьогодні), представники якого на історичних зламах мусили бути на передових позиціях – з мечем чи гострим словом.


У 1430 році в бою з татарами Сартака загинув гетьман руський коронний Михайло Бучацький і був похований у родинній каплиці Бучацьких у Львові, яку прибудувала до храму (тепер – катедральний собор Римо-католицької церкви) внучка Анна.


У кінці вісімдесятих невисокого зросту, худорлявий, вулканічного темпераменту лікар із Трускавця М. Бучацький буквально вривається на сцену суспільно-політичної драми в Україні й починає грати не якісь другорядні ролі в масовках, а навіть ті, від яких у подальшому залежатиме драматургія розвитку загальнонаціональних подій. Політична діяльність Бучацького починається зі створенням у Трускавці Товариства української мови імені Тараса Шевченка, згодом – Народного Руху України за перебудову, пізніше – «Меморіалу» імені Василя Стуса. Саме на посаді голови Дрогобицької міськрайонної організації «Меморіал» він став ініціатором розкопок у Дрогобичі, на території колишньої катівці НКВД на вул. Стрийській, 3. Їхні результати спричинили такий міжнародний резонанс, що спокійно могли лягти в основу процесу «Нюрнберг-2» над комуно-більшовицьким злочинним режимом, якби такий розпочався. Активно допомагали помічники Ярослав Гладкий та патанатом Володимир Ільницький.


Розкопки проводили на подвір’ї і території саду, де викопали 486 останків закатованих галичан. І ці кістки та скелети, черепи з отворами від куль стали безмовними свідками небаченого злочину проти людства. Щоби побачити жахіття, творені комуністичною московщиною, до Дрогобича приїжджали українці та неукраїнці з Німеччини, Британії, Франції, США та Канади, фотографії про цю подію з’явилися на перших сторінках найвпливовіших світових газет і стало зрозуміло, що замовчувати криваві злочини комуно-більшовицького режиму не вдасться. Та, на жаль, жодна із дрогобицьких газет не назвала прізвища Бучацького як організатора розкопок. Його прізвище прозвучало в газеті «Известия» під заголовком «Страшнее быть не может».


Та Бучацький не був би Бучацьким, якби в такій ситуації не пішов у наступ. Від імені «Меморіалу» він почав вимагати в Кабінету Міністрів УРСР документ про те, що це – злочин НКВД-НКГБ у період правління комуністичної партії. Звісно, Кабмін зволікав, як міг, але холеристичного темпераменту Мирон Бучацький пригрозив, що влаштує цвинтар перед стінами Верховної Ради УРСР – вистелить трунами перед нею всю площу. До того ж, на засіданні «Меморіалу» йшла мова про ймовірні самоспалення в разі, коли влада відмовиться виконати вимоги. Звісно, хтось доніс, бо за тої системи не було організації, в яку КГБ не вкоренило б свою агентуру. Подіяло! Документ за підписом голови Кабміну товариша Фокіна з’явився. Щоправда, формулювання трішечки пом’якшили, записавши, що жертви закатовані в період сталінщини, а не в період правління компартії. Та все ж був створений небачений досі на пост-комуністичному просторі прецедент – діюча комуністична влада сама засвідчила про свої ж злочини.


Цей документ і справді міг би стати підставою для започаткування процесу «Нюрнберг-2» про злочини комуністичного режиму супроти людства. Та хоча такий процес не розпочався, вже не вдалося тоді діючій комуністичній владі приборкати всенародний гнів, який викликали розкопки біля катівні НКВД  у Дрогобичі та інших містах Галичини. Хвилі багатотисячних вічів накрили Україну від Заходу до Києва, перекинулися через Дніпро й попрямували далі на Схід. «Імперія зла» затріщала, й хоча «скрепи русского мира» в ній були ще доволі сильними, тріщини  вже з’явились, ставали щоразу більшими й спонукали до розриву її частин. Розкопки, ініціатором яких став Бучацький, зіграли в процесі розвалу СРСР не останню роль. Коли згодом українці йшли на референдум, щоб проголосувати за незалежність, перед очима багатьох із них були картини жахіть, вчинених зайдами із «імперії зла» у Дрогобичі та Галичині загалом. Пакети з фотографіями гір кісток та черепів, взуття та залишків одягу Бучацький відправив в Умань, Харків, Херсон, Хуст. Не допусти, Господи, щоби таке повторилось знову!


Та імперські «скрепи» таки були сильними. Вони вкорінені в життя українців настільки глибоко, що деякі із них ще не викоренені й досі. Одним із таких «скрепів», як це парадоксально не виглядає для ліберального європейського розуму, є російське православ’я. «Імперія зла» змусила величезну релігійну структуру прислуговувати їй у здійсненні тиранічних, почасти й надзвичайно кривавих планів. На Галичині, де до приходу совітів православ’я фактично не існувало, його впроваджували насильно ледь не так, як заганяли людей до колгоспів. Однак знищити УГКЦ московському режиму не вдалося, й  у кінці вісімдесятих років Церква почала виходити із підпілля. Мирон Бучацький, будучи греко-католиком за віросповіданням, активно включився в її відродження. Він став ініціатором створення підпільного Комітету захисту УГКЦ, до складу якого увійшли Олександр Поживатенко, Василь Канюк, Зенон Торський. Це він написав петицію в тодішній Тернопільський облвиконком щодо повернення Почаївської лаври законним власникам оо. Василіанам. Та поки влада думала над відпискою, «московські тітушки» в рясах захоплювали нашу святиню. Подібною була ситуація й після звернення пана Бучацького в Ужгородський облвиконком щодо протиправного захоплення Московським патріархатом Мукачівського монастиря, що також належав оо. Василіанам. У самому ж Ужгороді Василіанський монастир протиправно відібрали й пристосували під один із факультетів університету. Водночас М. Бучацький подав до суду позови щодо протиправного захоплення храму УГКЦ в Кульчицях та інших.


У боротьбі за відродження УГКЦ Мирон Бучацький став релігієзнавцем достатньо високого рівня. Пізніше він опублікував у бюлетені «Трибуна виборця» (ч. 1, 23 червня 2001р.) велику статтю «Московське православіє в Україні – Дамоклів меч над нашою духовністю і державністю». Прочитавши її, патріарх УПЦ КП Філарет ніяк не міг повірити, що автор не має спеціальної освіти, здобутої бодай у духовній семінарії. До нього вийшов один із єпископів і запитав: «А яку духовну семінарію ви закінчували?» Ця стаття, до речі, на сьогоднішній день, мабуть, ще більш актуальна, ніж на початку третього тисячоліття. Тож нема нічого дивного, що в 1989 році Мирон Бучацький став членом Української Християнсько-Демократичної Партії; з 1996 року до січня 2002 – першим заступником, у січні-грудні 2002 – в/о голови УХДП.


До речі, у 1989 році він організував у Трускавці велелюдний мітинг для розкриття знущань комуністичного режиму над галичанами – вивезення в Сибір, запроторення у тюрми за будь-яким нікчемним доносом тих чи інших «сексотів». І вперше публічно всіх присутніх на мітингу привів до молитви «Отче, Наш», і попросив присутню громаду міста проголосувати за Греко-Католицьку церкву у Трускавці, й усі одностайно проголосували за УГКЦ.

Мирон Бучацький надзвичайно рішучий і здатний на непередбачувані вчинки. Знаючи, що мама видатного українського поета, письменника, журналіста і правозахисника Юрія Литвина живе в напіврозваленій хаті, він вирішив до дня народження сина, вбитого в тюрмі, збудувати будинок. Місцеві дивилися на нього, немов на якогось вар’ята, та він на пожертви, зібрані «Меморіалом», купив будівельні матеріали, сам викопав траншею під фундамент і залив його  до дня народження Юрія Литвина 27 листопада 1991 року, а в серпні 1992 року будівництво вже було завершене, й мати видатного правозахисника Надія Парубченко-Литвин отримала будинок у подарунок і назвала М. Бучацького своїм сином перед камерами телевізійників. На його посвяченні був присутній Михайло Горинь, Василь Овсієнко та інші співкамерники Литвина. Співав хор Ященка.


Та парадокс полягав у тому, що все це він робив у вільний від роботи час. А найбільше відомий пан Бучацький власне як лікар, кандидат медичних наук. 1966 року закінчив Львівський медичний інститут. Працював головним лікарем Угнівської дільничної лікарні та лейтенантом медичної служби в армії. У 1984 році захистив кандидатську дисертацію. Коли був обраний депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання, входив до складу президії Львівської обласної ради, був заступником голови депутатської комісії з питань охорони здоров'я. З 1990 року працює  отоларингологом у медичних установах Стебника і Трускавця. Протягом 1990—1994 років завідував трускавецьким міськздоровідділом. 1993 року отримав болгарський, німецький та чеський патенти на стереотаксичний комплекс нейрохірургічних та отоларингологічних приладів. Вийшло друком його 40 наукових робіт, зареєстровано 8 авторських свідоцтв.


Як зазначив у вступній статті до другого видання тематичного збірника дослідних праць з медицини М.Бучацького доцент Й. Федечко, усього за якихось 14 років – від 1970 до 1984 р. – М. Бучацький дістав у скупої на визнання радянської патентної системи цілих сім авторських свідоцтв (!) на ЛОР- і нейрохірургічні прилади. Він наголошує на тому, що тодішня держава продала за невідому ціну кілька цих патентів до НДР, Чехословаччини й Болгарії, залишивши винахідника без гонорару і позбавивши його підтримки, яка могла б поставити винаходи на промислову основу у своїй країні.


На особливу увагу заслуговує стереотаксичний метод в отоларингології та нейрохірургії. У цьому винаході здійснено і фіксовано вперше у світовій практиці точку входження пучка рентгенівського променя, наприклад, у лівий слуховий прохід (кісткову частину) і вихід цього променя через середину кісткового слухового проходу правого вуха і фіксації цієї прямої на рентгенівській плівці у вигляді точки. Тобто вперше впіймано і зафіксовано вхід і вихід рентгенівського пучка променів (напр. 4х4 мм) через досліджуваний об’єкт і фіксація цих точок на рентгенівській плівці, чим прив’язано тривимірну систему координат до черепа. Фактично опис кожного із винаходів Мирона Бучацького розпочинається словами «вперше у світовій практиці». А це свідчить, що він – непересічний науковець.


Дивно, як такому науковцеві ще вистачало часу на громадську роботу. Він був головою Трускавецької міської організації «Клуб виборців». Працював помічником-консультантом народних депутатів України Ігоря Осташа та Степана Хмари. Був співорганізатором Української Національної ради в час президенства Віктора Ющенка. П’ятдесят років співав у народній хоровій чоловічій капелі «Бескид»  під керівництвом професора С. Стельмащука та був солістом. Був організатором 12 з 17 осередків Товариства української мови імені Т. Шевченка у Трускавці, особисто займався створенням 10 осередків Руху в Трускавці та 5 осередків Руху у Дрогобицькому районі. Ініціював реставрацію могили Українських Січових Стрільців у Трускавці, своїм коштом встановив пам'ятні таблиці на катівнях НКГБ у Перемишлянах та Дрогобичі. Розшукав місце поховання та встановив разом із родиною Крушельницьких пам’ятний хрест на Лук’янівському цвинтарі в Києві на місці поховання групи Косинки, в тому числі й Крушельницьких. З 90-х років минулого століття знайомий із шляхетською родиною гербу «Сас»  священика Євгена Гарабача та їмості Марії Гарабач із Мюнхена, що походять з Уличного та з’явились у Трускавці в період розкопок у Дрогобичі, й самі розшукали керівника розкопок. При знайомстві пані Марія запитала, як його батька по батькові. Відповів – Григорович. Вона усміхнулась… Було видно, що пані Марія  про нього щось знала. Через якийсь час помер о. Євген Гарабач, і Бучацькому довелося організовувати його поховання. Згодом померла їмость Марія Гарабач, і знову Бучацький брав участь в організації похорону. На могилі встановили дубовий хрест, а пам’ятник Юрія Змієборця з гербом «Сас» пізніше встановила родина Гарабачів. Це – символ боротьби славної роду з одвічними ворогами України. Як виявилося пізніше, Марія Гарабач була секретарем Степана Бандери до його ув’язнення.


М. Бучацький є засновником і редактором інформаційного бюлетеня «Трибуна виборця» в  Трускавці, у якому висвітлював протиправне захоплення державного майна – санаторно-курортних установ «Кристал», «Алмаз», «Рубін», «Бескид», «Шахтар» і перетворення їх у так звані акціонерні товариства в той час, коли закону про акціонерні товариства в Україні не існувало. Такий нахабний грабунок призвів до ознак фактичного позбавлення кожного трускавчанина, який отримав майновий сертифікат, на суму 52 600 доларів!!! 


У 2016 році обраний головою Українського Шляхетського Товариства.  Ініціював видання альманаху «Шляхта Руси України», редактором якого він є з 2013 року.


Ми раді вітати цю дивовижну людину із 80-річчям і зичимо йому ще довгих років активного і творчого життя.


Іван ШВЕД



Создан 01 мар 2019



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
бесплатный счетчик